Uncategorised
У Тернополі встановили пам’ятник до 150-річчя створення Наукового товариства імені Шевченка (фото)
Четвер, 23 листопада 2023 14:20
Пам'ятник обіцяють офіційно відкрити у грудні.
Творці монументу – очільниця кафедри образотворчого мистецтва та дизайну ТНПУ ім. В. Гнатюка Марія Маркович і народний художник, професор кафедри Роман Вільгушинський.
На граніті – викарбувані імена дійсних членів НТШ, які народилися на Тернопільщині й були обрані до 1940-го року.
До слова, з 14 науковців, які очолювали Товариство від часу заснування, – шестеро уродженців нашого краю.
Опубліковано на сайті Тернополяни
“Слово і церква як духовно-культурні домінанти української ідентичності”: наукова конференція у Зарваниці
“Наука немислива без духовності. Це має бути також частина нашої духовної зброї, шоб ми доносили моральні імперативи, духовні. Мають бути справді ці цінності, за які ми зараз воюємо”.
Михайло Пастух, духівник Тернопільськгої вищої духовної семінарії імені Патріарха Йосипа Сліпого, викладач філософії, каже: “Як важлива ця співпраця у правді і як це може допомогти українцям віднайти свою ідентичність. … Слово, але в парі з тим словом йде церква”.
Науково-практична конференція “Слово і церква, як духовно-культурні домінанти української ідентичності” тривала упродовж 2 днів. Ментори спілкувалась на окремих засіданнях. Також учасники конференції мали можливість першими переглянути унікальну виставку українського художника з Тернопільщини Олега Кіналя. Це ілюстрації до легендарної поеми Торквато Тассо Визволений Єрусалим”.
Географи в пошуках знань – екскурсія до наукової бібліотеки ТНПУ
25 жовтня 2023 року студенти географічного факультету СОГ-11 та Г-12 разом з куратором доц. Наталією Тарановою відвідали наукову бібліотеку ТНПУ. Наша екскурсія була цікавою завдяки розповіді завідуючої відділом комплектування та інформаційно-бібліографічного обслуговування, Світлани Тененьської.
Наша екскурсія в бібліотеку
Відвідуючи різноманітні структурні підрозділи наукової бібліотеки ТНПУ, зрозуміли, що кожен з них має свою власну унікальну атмосферу та надзвичайно корисний контент для наших студентів.
Вчимося працювати з електонним каталогом
Дивовижна атмосфера мистецтва
Наукова бібліотека ТНПУ – це справжній скарб знань для всіх студентів університету. Вона виконує низку важливих функцій, які роблять її серцем навчального процесу та наукової роботи.
Абонемент наукової літератури та абонемент навчальної літератури – справжній скарб знань для наших географів. Тут можна знайти актуальну наукову і навчальну літературу, яка стане невід'ємною частиною їх досліджень та навчання.
Абонемент художньої літератури – це простір для душі. Це місце, де вони зможуть відпочити від наукових та навчальних тем і поринути в світ художньої словесності.
Зал суспільної літератури відкриває перед студентами багатогранний світ суспільних наук. Тут вони зможуть знайти видання з різних галузей, які розкривають важливі аспекти суспільства.
Зал філологічної літератури та видань іноземними мовами – це інтелектуальний космополіт, де зможуть вивчати літературу усього світу та поглибити знання з іноземних мов.
Дисертаційний зал – місце, де народжуються майбутні вчені та доктори наук, де звучать ідеї та дослідження, що змінюють світ.
А книгосховище – це велика гарантія того, що ніяка цінність не буде втрачена, і всі ці знання залишаться для наших нащадків.
Мандрівка у книгосховище
В науковій бібліотеці ТНПУ - спільне фото
Ми щиро вдячні Світлані Тененьській та всьому колективу бібліотеки за гостинний прийом та незабутню екскурсію.
Доцент кафедри географії
та методики її навчання
Наталія Таранова

Історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, заступник директора Галузевого державного архіву СБУ (2014-2016) захищає Україну з часу повномасштабного вторгнення. Його позивний "Клап". Боєць несе службу командиром відділення механізованого взводу механізованої роти 83 батальйону 105 окремої бригади тероборони ЗСУ. Він розповів Суспільному чому залишив наукову роботу, як отримав поранення та де побував за час війни.
Коли для тебе розпочалася війна?
Для мене російсько-українська війна, власне, сучасна розпочалася 20 лютого 2014 року, коли відбулися розстріли Небесної Сотні на Майдані Незалежності і коли розпочався план Путіна з окупації України.

Як прийняв рішення долучитися до ЗСУ?
Рішення у мене назрівало ще в 2014 році. Я ще тоді хотів долучитися до одного з добровольчих батальйонів. Але на той час я перебував на посаді заступника директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Ну, і мої колеги, зокрема, керівництво СБУ переконало мене, що я більше зможу зробити на посаді, яку я займаю. Я не знаю. Судити мабуть людям збоку, що ми зробили.
Що б ти з усього того виокремив?
Нам вдалося все-таки тоді написати і добитися, щоб їх ухвалили — це 4 декомунізаційні закони. Зокрема, один із законів, де я співавтор. Це Закон "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму". Це досить важливий закон, згідно з яким до цих пір всі документи від 1917 по 1991 рік: чи це НКВС, чи це МДБ, чи КДБ — вони всі є відкритими. Власне, це тоді було зроблено. Але, питання того, що триває війна і що я маю долучитися до цієї боротьби, — воно завжди стояло. І, починаючи з середини 2021 року, я вже свою матір почав готувати до цього. Тобто: "Буде повномасштабна війна, в цьому не сумнівайся". Я також працював заступником головного редактора видання "Історична правда". Це робота, яка стосується не тільки історичних новин, але й загалом новин, як українських, так і на міжнародній арені. Вона сприяє аналітиці. І було зрозуміло, що війна так чи інакше розпочнеться, вже широкомасштабна.

Хто чи що вплинуло на твої зацікавлення історією?
Історія моєї родини, виховання та членство в Спілці Української Молоді. Спочатку я був у юнацтві, потім перейшов у дружинники. В них я був в ратниках спочатку — це така спортивно-мандрівна дружина, можна сказати. Потім перейшов у суспільники — це вже в Києві, будучи на роботі в СБУ. Ця організація відіграла і відіграє дуже важливу роль у моєму житті. СУМ зацементував в мені те національно-патріотичне виховання, яке в мене було від сім’ї, від матері та дідуся. У мене дідусь був в ОУН, бабцин рідний брат у дивізії "Галичина". Дідуся рідний брат в УПА був. По татовій лінії теж були родичі, які працювали в Службі безпеки ОУН. І я дуже вдячний СУМу. Пригадую, я ще в школу приходив у футболках з тризубами, з Бандерою. На мене дивилися, як на дивака, в той час не було мейнстримом ходити в таких футболках. Хоча маю зізнатися, певний період я не був активним членом СУМу, бо мав багато робіт. Але ця сумівська родина вона дуже класна. І чи в радості ти, чи в скорботі, ти завжди знаєш, що у тебе є велика родина і в Україні, і за кордоном. Навіть зараз у бригаді, в якій я несу службу, є також два сумівці. І ти не просто приїжджаєш у справах до свого побратима, а ти приїжджаєш, як до рідної людини.
Що ти робив 24 лютого і як дізнався, що розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну?
24 лютого я десь до 4 ранку працював над книжкою "Сирецький виправно-трудовий табір СД". Це табір, який організували нацисти в Києві. Знаходився в районі сучасної станції метро "Сирець". Такий собі страшний нацист, який працював над книжкою про нацистський табір. А в 6-й ранку мене розбудив товариш з Америки. Я заснув на ноутбуці в навушниках і товариш Богдан зі Штатів, дзвонить. Чого він мене о 6-й ранку будить? Що таке сталося? Розплющив очі. Каже: "Братику, у вас війна". Кажу: "Яка війна? Ти про що?". Зайшов в інтернет, дивлюсь: ну так, направду. І тоді одразу пішов у військкомат. Нас відправили ще заночувати додому. І 25 числа я потрапив вже в 105 бригаду територіальної оборони. Я тоді потрапив у роту контрдиверсійної боротьби. І з 25 лютого, з вечора, я вже був у складі оборони тернопільського аеропорту.
Ти командир бойової машини. Розкажи історію цієї автівки.
Я її називаю "бойова машина піхоти". Тут труситься і шарудить усе, що тільки може. Але, слава Богу, сьогодні її відвезу в ремонт, може її трохи підлатають. Я поки служив у Тернополі, там не було потреби в автівці. Потім я переводився у 83-й батальйон. І, власне, тоді збір організували друзі. Задонатили на автівку. Буквально, за якісь півтори доби назбирали. Так вона опинилася в мене. За цей час вона вже проїхала Донбас, Харківщину, а тепер я ще ганяю й по Сумщині.
А які твої плани на цей день?
Робочі плани. Я на ротації з позицій. Планую помитися, випрати речі, закрити питання, які ми не можемо закрити на позиціях. Ну, власне, сьогодні питання: загнати цю машину на ремонт, а іншу машину забрати з ремонту.

За час повномасштабного вторгнення де ти побував?
Перші позиції, на яких ми були, це північ Донеччини. Це Ізюмський напрямок. Згодом, коли пішов контрнаступ, у вересні 2022 року, ми були на півдні Харківщини. Після того було 5 місяців дуже цікавої, але важкої, на жаль, з втратами для нас роботи. Це був Куп’янський напрямок. П’ять місяців ми там знаходились, лінію втримали, позицій не залишили. На жаль, сам наш батальйон вже був знекровлений через постійні штурми ворога. І нас тоді відвели.
Ти отримав поранення. Розкажи, як це було?
Це було 26 березня. Окупанти, на жаль, мають перевагу в озброєнні, зокрема, і в мінометах. У них набагато більше снарядів до мінометів. Також вони мають велику перевагу в безпілотних літальних апаратах, в дронах. Як і оперативно-тактичного рівня БПЛА, так і безпосередньо в дронах. Ті переміщення, які проводилися в зоні нашої відповідальності, вони "спалили" дроном. Відповідно, почався мінометний обстріл. Ми заховались у бліндажі. Дуже близько падало і дуже щедро вони клали. Ну, і тут я на власному прикладі переконався в тому, що своєї міни ти ніколи не почуєш. Є у військових така приказка: "Своєї міни ти ніколи не почуєш". Тобто коли ти чуєш, як міна свистить, очевидно, тобі потрібно заскочити в бліндаж, в окоп чи, якщо немає можливості, якомога ближче притиснутися до землі. Але якщо ти чуєш, як десь вона свистить, вона впаде точно не по тобі. Ця міна, яка летіла по мені, я її якраз і не чув. Тобто, я був захований в бліндажі біля дерев’яної стіни. І вона мені просто над головою, вдарила в стінку бліндажа. Отримав поранення руки, зачепило голову. Це вторинні осколки, тобто це не осколки самої міни, а осколки деревини. Але вони досить противні: бо якщо осколок металевий ти можеш чи пінпоінтером, чи на рентгені побачити, то дерев’яні, вони мені їх ще в госпіталі дуже довго виймали. Отримав контузію, було запалення двох півкуль, якесь мікроутворення, але нічого. Дякувати Богу, все гаразд. Воюємо, почуваюся нормально.

Ти згадував, у тебе була діяльність наукова, редакторська, журналістська, дослідницька. В тебе зараз є час на таку роботу? У вільний від перебування на позиціях час ти щось шукаєш, дочитуєш? Як компенсуєш і чи є зараз в тебе потреба в цьому?
Перший момент, що стосується наукової діяльності: ні, абсолютно часу немає. Тобто, коли є вільний час, він використовується для того, щоб поїсти, поспати і почитати книжки. Я не припинив читати книжки. Добре, коли на позиціях немає інтернету. Заліз у бліндаж, значить що? Читай книжку. Помітив, що багато почав забувати. З товаришем жартував, порівнював із Шерлоком Холмсом. Коли Ватсон в нього спитав: "Ти знаєш, що Земля крутиться?". Він каже: "Ні, мені це не потрібно. Зате я можу відрізнити на дотик, на вигляд і на запах близько 700 видів цигаркового попелу. Оце мені потрібно в моїй розслідувальній діяльності". Так само я за собою слідкую. Я позабував безліч псевдо повстанців, військові округи, якісь дати. Але в мене зараз в голові ОЗМ-72, РПК, ГП-25, МОН-50. Тобто голова тимчасово заховує в шухлядки те, що зараз не потрібно, але в оперативній пам’яті знаходиться те, що потрібно дуже.

У соцмережах часто ти тішишся новим надходженням зброї. Називаєш це "big toys for big boys" (ред., — великі іграшки для великих хлопців).
У нас недавно була історія. Ми знайшли наполовину затоплену БМП-1. Наші війська наступали, а окупанти її не змогли витягнути. Ну нічого, не проблема. Що для них проблема, для ЗСУ не проблема. Зганяли в Харків, купили нові акумулятори, відкачали воду. БМП-1 служить правдою і чим тільки не хочеш у 83 батальйоні. Оце було "big toys for big boys".
Помітила у стрічці в соцмережі у тебе кілька постів, де ти фотографуєш квіти, схід чи захід сонця, краєвиди.
Знаєш, мені от вже кілька людей в дірект пишуть, чи десь там в коментах, що от є там художнє бачення. Я насправді не знаю. Ну, якщо люди так кажуть, значить може і є. Але я фотографую, бо мені подобається. Я так в один момент задумався: чи я це так бачу, чи так виходить? А потім я собі знайшов відповідь. Дивись, не всі люди зможуть, чи захочуть піднятися о 5 ранку, їхати 80 кілометрів на кордон України і Росії, щоб десь там у соняшниках зустріти сонце. Така собі ідея, не дуже. Але я безпосередньо там знаходжуся. Ну то чого ж мені не сфотографувати сонце і соняхи? При цьому, з того ще й виходить якийсь гарний кадр. Якось так.

Розкажи про день із часу повномасштабного вторгнення, який тобі запам’ятався найбільше.
Це насправді складне питання, бо я не можу виокремити якийсь один день. Було багато дуже радісних днів в цій війні, справді радісних. Було, на жаль, більше сумних днів. У мене є на телефоні одна така папка. Дуже сумний альбом "Друзі і товариші rest in peace" (ред., — спочивайте з миром). Я збираю фотографії їхні. Там, на жаль, вже 25 осіб. Це ті люди, з якими ми працювали, з якими ми дружили, з якими ми робили спільні проєкти, з якими ми дивилися футбол, чи ходили на футбол, ходили горами, робили якісь пам’ятники, воякам УНР зокрема чи воякам УПА. Усвідомлюєш, що все, цих людей більше не буде. Ти з ними не зустрінешся в своєму Києві чи своєму Тернополі, чи в умовному Франику, Львові чи в Черкасах. Це от справді дуже сумні дні. Такий день емоційно мабуть, це 24 лютого, коли була перша така серйозна спроба штурму наших позицій на Куп’янському напрямку. Тоді кілька людей поранило, зокрема, з моєї роти. Ну і, на жаль, ми тоді втратили дуже талановитого командира. Командира-батька, командира-товариша і грамотного військового командира Сергія Короля на псевдо "Махно". "Малиш" тоді з ним загинув. Я з "Малишем" ще в роті контрдиверсійної боротьби служив. Це були справді непоправні втрати. Тоді позиції втримали і слід сказати, що були злагоджені дії, штурм відбили. Згадати хочеться наше командування, бо в тому бою і в наступному бою, в наступному штурмі, який був 2 березня, командування завжди було з нами.

Очевидно, війна не закінчиться навіть коли ми відіб’ємо всі наші території в межах кордону 1991 року. Для багатьох людей війна не закінчиться. Я не пам’ятаю хто, але хтось із класиків сказав, що війна закінчується тоді, коли помирає останній солдат цієї війни. І, очевидно, війна буде жити в наших головах, в наших серцях, в наших душах тому, що будуть жити супротивники. Ми не знаємо, чим це закінчиться. Мабуть, початковий етап закінчення війни — це вихід на кордони 1991 року. Для мене особисто російських територій не потрібно. Чи я б хотів, щоб там утворився ряд буферних держав? Очевидно так, для того, щоб Росія почала потроху розпадатися. Ну, але це ми вже входимо в геополітику. Тут дуже багато питань.
То перемога — це для тебе помста чи встановлення справедливості?
Якщо бути чесним, то я мабуть скажу: і одне, і друге.

Ірина Моргун,
Суспільне новини
Кожен день у боротьбі за життя
Інтерв’ю з випускницею ТНПУ -
Христиною Луцик
Робота журналіста – багатогранна, її вдосконаленню немає меж, але є те, що завжди залишиться незмінним – небезпека. Ти ніколи не знаєш, якої складності буде подія, хто стоїть за кадром і чи описаний матеріал нікому не нашкодить. Факт один – висвітлювати правду: швидко, грамотно, лаконічно.
Фото на заставці - Христина Луцик - військова журналістка
Про діяльність Христини Луцик, яка з простої дописувачки матеріалів стала військовою журналістикою далі у сюжеті.
- Христино, журналістська діяльність - твоя дитяча мрія?
Все розпочалося зі шкільних стінгазет.
Ще зі сьомого класу я почала писати різножанрові твори на уроки, а згодом і на дошку оголошень Воронівецької школи. Матеріали були про урочисті свята, про концерти та конкурси, про різні події, які в нас відбувалися.
Пригадую, як ще автобусами передавала свої замітки на флешці, щоб надрукувати їх в районних і регіональних газетах. Адже висвітлити події в школі, ще й на районному рівні – це було престижно, як для простої школярки, - з юнацькою гордістю пригадує дівчина.
Саме такі, здавалося б, маленькі кроки зародили в мені любов до написання, а ще більше – до народного читання моїх матеріалів.
- ТНПУ став для тебе університетом-фундаментом у майбутній професії, чи таки додатковий саморозвиток був твоєю основною базою?
Ой, про педагогічний я можу розповідати дуже довго, адже це мій університет, мої рідні стіни та студентство, - з впевненістю розповідає журналістка.
Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка – це зріле, профільне та професійне продовження моєї творчої історії після шкільних років. Саме тут зрозуміла, що хочу бути телевізійною журналісткою, бо дванадцятирічна Христина гадала, що журналістика – це лише газети, журнали, а на телебаченні працюють супер-люди та простим у телевізор не потрапити, - посміхається дівчина.
А в університеті я завжди брала активну участь у практичних заняттях. Опанувавши теорію, просила у викладачів кафедральну техніку та вирушала на зйомки всіх заходів, про які тільки можна було висвітлити інформацію, бо від цього отримувала професійне задоволення.
- Замислювалась раніше про військову журналістику, чи не розглядала інші варіанти, працюючи на рідному «Тернопіль-1»?
Звичайно, що хотіла, ще до повномасштабного вторгнення російських військ на територію України.
У 2021 році хотіла опанувати свої перші відрядження у зону ООС (операція об’єднаних сил) як волонтерка, аби дізнатися про «кухню зі середини», проте не встигла. Події переплелися зі звільненням із телеканалу «Тернопіль-1», тому так вийшло. А за два тижні до війни, я зателефонувала до волонтера Мосейка та напросилась поїхати з ним на фронт.
Картина з реалій сьогодення
Багато читала книжок про війну, з часом про АТО та ООС і шалено захоплювалась людьми, які були героями цієї літератури. Зрештою, говоримо відверто – я завжди мріяла спробувати себе у військовій журналістиці та хотіла бути корисною нашим хлопцям.
Так на початку війни я стала повноцінно працювала волонтеркою, доставляла гуманітарну допомогу нашим хлопцям і паралельно знімала, фотографувала події тих днів. А згодом і розпочала свою діяльність вже від ГО «Ватра».
- Наскільки близько ти ведеш репортажі до лінії зіткнення? Це сама обираєш місце та матеріал, редакційне завдання чи по факту новин нашого сьогодення?
Найближчий репортаж був за кілометр до лінії зіткнення з ворогом.
Безумовно, перші рази максимально важко опанувати страх, але я збиралася силами, бо завжди прокручувала в голові, що хлопці знаходяться ще ближче до росіян і я зможу. Зрештою, таки не сама, в разі чого зі мною оператор, - трепетно перебираючи пальцями, продовжувала Христина.
Репортажі з місця подій
Матеріали для опрацювання обираю сама: бригаду, місце, героїв і таке інше, але, звичайно, все за погодженням головного редактора. Мені, можна сказати, пощастило, оскільки конкуренції на виїзні завдання до лінії зіткнення немає.
- Ми живемо та працюємо в умовах війни, тому щось передбачити - неможливо. Але чи є такі нюанси, які найчастіше виникають під час роботи?
Надзвичайно складно запланувати процес зйомки в зоні бойових дій, аргументую чому.
По-перше, ти можеш відзняти матеріал, а через декілька годин чи навіть хвилин там зовсім інші ситуація: немає вже будинку або він знищений вщент, чи, не дай Боже, ми взяли коментар у Героя, а його немає в живих. Тоді вже по факту виходить наступний незапланований репортаж.
По-друге, ми можемо прибути на подію, але через сильні обстріли нас військовослужбовці просять покинути зону бойових дій та переміститись у безпечніше місце.
Спланувати роботу під час війни на 100% - нереально, тому завжди маю запасний план «Б», аби швидко зорієнтуватися та подати свіжу новину, не наражаючи себе на небезпеку.
Робочі будні
Христина розповідає, а в мене – інтерв’юерки, мурашки по тілу безупинно.
- Бували думки покинути військову журналістику через те, що важко описувати російські звірства, геноцид українського народу та воєнні злочини?
Коли в Києві отримую редакційне завдання відвідати подію, не пов’язану з війною, я себе почуваю чужою, мені дискомфортно, хоч матеріал я зроблю.
Знаєш, мабуть, я навіть на хвилинку не хочу уявляти себе без військової журналістики. Це моя стихія, це вже моє життя і мені воно до вподоби. Навпаки, я хочу максимально розвиватися у цій сфері та навіть вже маю ідеї для репортажів, які хотіла б висвітлювати після нашої Перемоги.
- Як батьки реагують на твою роботу зараз? Чи відмовляють тебе змінити діяльність, чи навпаки пишаються тобою?
Ох, яке питання, - в обох сльози навертались на очі.
Мої батьки – це золоті люди, які «не кидають мені каміння в плечі», які ні разу не дорікнули, не намагались переконати обрати більш безпечнішу роботу. Я точно знаю, що мама з татом дуже переживають, але ніколи не показують цього. Ба більше, тато сам купував мені берци, аби я мала все необхідне на виїзні завдання.
Надважливо, аби батьки підтримували запал, завзяття та бажання дитини розвиватися в тій чи іншій діяльності, адже ріднішої кровинки немає, а «зламати дитину» дуже легко. Тому я щодня дякую Богу за батьків.
- Як вважаєш і відчуваєш: сьогодні змінилося ставлення до журналістів загалом як професіоналів? Якщо так, то у чому це проявляється?
Сьогодні зовсім інший медіаринок, ця сфера розгорнула свої масштаби у всіх сенсах цього слова, тому ми – журналісти, мусимо йти в ногу з часом і робити максимальні дії, аби про українську журналістику знав увесь світ.
До слова, я ще паралельно працюю у форматі військової медійниці для американського Radio UA Chicago, де виходжу в ефір і розповідаю про сьогоднішні події. Також є військовою кореспонденткою на Прямому каналі. Відповідно всі матеріали сьогодення в Україні паралельно транслюю і туди.
Христина Луцик і Степан Барна
- Як закінчиться війна, який вид діяльності розглядаєш? Повернешся на телеканал «Тернопіль-1» чи, можливо, мрієш відкрити свою справу?
Складно сказати, де я буду після закінчення війни, але факт, що роботи буде значно більше, ніж було «до».
Однозначно, що хочу та буду розвиватись, але подані новини вже наберуть більш оптимістичного характеру.
- Що можеш побажати підростаючому поколінню журналістів? На що варто акцентувати увагу та вивчати більш ретельно?
Хотіла б я, щоб мені підказали відповідь на це запитання, коли я вступала в ТНПУ, - з посмішкою розповідає Христина.
Насамперед хочу порадити - не чекати другого, третього курсу, аби розпочати закріплювати теоретичний матеріал. Потрібно одразу брати ініціативу в свої руки та максимально пробувати себе в цій сфері: чи це буде газета, чи це буде радіо, чи це власний блог, чи телебачення, як оце ми з тобою, Христино, - пригадали навчання та студентські роки, проведені разом у стінах рідного університету.
Хочу побажати не розчаровуватись у зарплатах, а це, на жаль, буде у більшості, - поглядом спіймали один одного. Проте якісний та затребуваний журналіст не стане на це першочергово звертати увагу. Безумовно, в магазин «гарне ім’я не занесеш і їсти не купиш», але перетерпіти цей етап можна. Жертвуючи, людина отримує навзаєм більше, але з часом.
І на завершення, рекомендую свою роботу сприймати як хобі: проживати кожну подію, відчувати людей, кайфувати від проробленої роботи, якої на життєвій дорозі буде надзвичайно багато.
Робота, яку сприймаєш як хобі приносить задоволення
У жодному випадку не закидайте тієї справи, яка вам до душі, адже можна погнатись за статками, грошима, але разом із цим відчувати себе непотрібним. А можна мати менше, але бути в гармонії зі собою та жити щасливо.
На світі не існує труднощів, з якими людина не могла б справитись. Все. Що нас ламає – завжди робить нас сильнішими. Факт, що одиниці пізнають істину, бо вміють бачити прекрасне у простих речах.
Христина Надала
7.09.2023 р.




Дочірні категорії
Видання працівників ТНПУ Кількість статей: 0
ВИДАННЯ ПРАЦІВНИКІВ ТНПУ
Підручники, навчальні посібники, лекції, методичні рекомендації працівників Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка
Науковці ТНПУ Кількість статей: 1
Університет на сторінках ЗМІ Кількість статей: 7
Видання працівників 2019 р. Кількість статей: 10