Від «Коріння» до «Сопигори» – і все життя

Година пам’яті поета Богдана Бастюка «Тобі вклоняюсь, нене – Україно», відбулася у світлиці Тернопільської спілки письменників.

Це вже третій мистецький проєкт (Василь Ярмуш, Петро Тимочко), який реалізовують у спільній творчій співпраці ТОО НСПУ, літературне об’єднання та ТНПУ імені Володимира Гнатюка (кафедра музикознавства та методики музичного  мистецтва). Вірші незабутнього поета читали поети Ганна Назарків, Галина Шулим, Віктор Насипаний, Марія Гуменюк, Валентина Судома, Борис Салабчук, Юрій Заєць, професор і популяризатор творчості тернопільських письменників професор Олег Смоляк, студентка Яна Палюх. Письменниця Василина Вовчанська проявила себе в новому амплуа, прочитавши гуморески «Інопланетяни» та «Турботливий братик». Літературознавиця і поетеса Тетяна Дігай поділилася спогадами про те, як досліджувала  роман Богдана Бастюка «Сопигора». Про товариські зустрічі і співпрацю – письменник Зіновій Кіпибіда. Мистецькою окрасою заходу стали виступи дуету акордеоністів у складі студентів факультету мистецтв Михайла-Богдана Семена і Петра Пісяка, юної співачки Марії Гнатів, поета і композитора Ігоря Вовчака. «Сонатина» скрипальки Оксани Довгань (доцентка, кандидатка педагогічних наук) розважила чимало сердець. «Спомини про батька» доньки поета – Ірини Звір, вчительки української мови і літератури Мишковицької ЗОШ були цікавими і пізнавальними. Модерувала захід Анна-Віталія Палій.

 Богдан Бастюк – тонкий лірик, прозаїк, гуморист сатирик. Міг бути серйозним, але очі при тому сміялись. І важко було зрозуміти: сказане ним жарт, чи таки правда? Принаймні так мені здавалось, особливо на початках нашого знайомства. Спостерігаючи збоку, завжди дивувалась його вмінню казати в очі все, що думав. Виходило це в нього якось просто і невимушено. Однак відчувалось, що спілчанська ноша, яку звалив на свої плечі, була для нього заважкою. Ні, праці Богдан Бастюк не боявся, навпаки. Здавалось, що всередині нього борються дві особистості… 

Він боготворив Слово, він жив ним, і воно жило в його серці. Іншими словами – у них була взаємна любов. А ще письменник любив рідну Мишковицьку землю. Працюючи на ній, відпочивав душею, черпав від неї невидиму силу, енергію.

• Тату, розкажи ту історію, як ви їхали на санях вкриті, просили ми не раз батька, – згадує донька, пані Ірина. – Як він все це захопливо розказував: «Їхали саньми, стояв тріскучий мороз, запряжені коні, зоряне небо, кожухами нас із сестричкою обтулили, мама з татом сміються, жартують». Заради таких митей треба жити. Щороку, коли ми йшли в Мишковичах на Святвечір до батькової матері – до моєї бабусі Катерини, до дідуся Івана, то щоразу просили: – Тату, розкажи ту історію, як ви їхали на санях вкриті. Теперішні діти мають все, але вони часто почуваються нещасливими… Кілька разів батько не вступав на навчання туди, куди мріяв, працював в автошколі у

Микулинцях, добирався пішки в благеньких чоботах, але з яким захопленням розповідав, як старші наставники передавали йому свої знання. Все було щиро, просто і природно. І вже від того батько був щасливим. Велике значення у житті мав для нього рідний дід Петро, є припущення, що він служив офіцером в австрійсько-галицькій армії. Виховання батька – то розмови з дідом. Біля річки, на луці, випасаючи корову, при таких простих речах формувався майбутній письменник.

 Особливим був львівський період навчання у сільськогосподарському інституті. Він зустрічався з молодими людьми, які були залюблені у слово. Роман Іваничук, Володимир Яворівський, Богдан Чепурко, Марія Чумарна. Йому давали ключ від сімейних бібліотек і він замість того, щоб йти на пари, поринав з головою у чтиво. Якось потрапила йому до рук книжечка Володимира Підпалого «В дорогу за ластівками». Поезія настільки вразила, що він поїхав до Києва шукати Підпалого. Знайшов адресу і вони щиро заприятелювали: душа в душу. Той навчив його прискіпливо редагувати написане. Тож згодом, коли батькові приносив хтось вірші, він міг все перекреслити і залишити кілька рядочків. 

записував спогади, які потім увійшли до відомого вже роману «Сопигора». Це не просто історія галицького села, це правдива історія всієї України.

«Богдан Бастюк: мистецьке чотирипілля» – назва книги, яку відразу після смерті письменника видрукував його добрий приятель Петро Сорока. Там є такий рядок: «Вершина творчості Бастюка – це трилогія «Сопигора». Власне, тут є історія вже згаданого діда Івана. Один з героїв є його прототипом. Цю книгу постійно беруть в сільській бібліотеці, люди її потребують, бо вона все у когось на руках. Та й читається, напрочуд, легко.

     Пригадую, під час відкриття меморіальної таблиці на стіні рідної школи у Мишковичах, присвяченій пам’яті українського письменника Богдана Бастюка, пощастило відвідати музей. З якою любов’ю представлені у невеличкому приміщенні предмети і речі, які належали поету: крісло, стіл, настільна лампа, друкарська машинка, книги, картини, журнали, листи. Звісно, це заслуга, в першу чергу, доньки поета – пані Ірини, яка вчителює у цій школі. Вона тут і за екскурсовода. То ж як будете в Мишковичах, не полінуйтесь відвідати місцеву школу і зайти до згаданого музею. Ви відкриєте для себе неповторний світ ще однієї яскравої української душі, яка служила Україні поетом. Член НСПУ з 1988 року. Лавреат літературних премій ім. Богдана та Левка Лепких, ім. Уласа Самчука, ім. С. Руданського. Автор книг «Коріння» (1978), «Дефіцитна кандидатура» (1989), «Трава у профіль» (1990), «Сільська аеробіка» (1990), «Сто мініатюр» (1992), «На кривому цвяшку» (1997), «Для дорогої родини» (1999), «Цілушка» (2000), «Сміхомаргіналії» (2001), «Словини» (2005), роман-трилогія «Сопигора» (2003). Ось яке кредо Богдана Бастюка визначив колись для себе письменник Петро Сорока: «Залишайтеся собі, панове, при своїй городянській філософії, а нам дозвольте проповідувати філософію сільську, взявши її прямісінько з Євангелії, а там, у грядущих віках, побачимо, кому люди за таку працю дякуватимуть».

Фото Валентина Семеняк

Фото Валентина Семеняк

Фото Валентина Семеняк