Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. XIV. Володимир Гнатюк
Сьогодні, 9 травня, виповнюється 150 років від дня народження Володимира Гнатюка – видатного українського фольклориста, етнографа, літературознавця, мовознавця і громадсько-культурного діяча. Академікові Миколі Мушинці поза всяким сумнівом належить першість в осягненні неймовірно багатого життєвого і творчого світу цього Велета Духу. На виході у світ 2-й том Зібраних творів Миколи Мушинки, повністю присвячений постаті Володимира Гнатюка (786 с.). Тут подаємо розповідь самого автора про цей ґрунтовний дослідницький процес за книгою «Микола Мушинка. У всякого своя доля...» (Пряшів, 2016. – 400 с.):
Володимир ГНАТЮК
Ярослав ШУРКАЛА: У дипломі лауреата Премії фонду Тараса Шевченка читаємо, що тебе нагороджено „за неоцінений внесок у світову україністику. Зокрема, відродження із політичного небуття десятків імен видатних діячів української науки, культури, мистецтва, держави, знайдення їхніх архівів, які суттєво збагатили національні архівні сховища та музейні експозиції, а також пошук їхніх могил і перепоховання в Україні, сприяння встановленню їм пам’ятників, заснуванню музеїв”. Давай, розберемо цей доробок на частини. Кого ти „відродив із політичного небуття”?
Микола МУШИНКА: Тут моя розповідь буде довгою, бо тих людей є і справді кілька десятків. А, на підтвердження своїх слів я намагатимусь кожне ім’я і кожен факт документувати своїми працями про певного діяча чи подію, щоб, таким чином, полегшити майбутнім дослідникам пошуки бібліографічних даних про цих, свого часу забутих, або недооцінених людей. Майже в кожній із моїх праць є посилання на дальшу літературу.
На перше місце я б поставив ім’я визначного українського фольклориста та громадського діяча кінця ХІХ і першої чверті ХХ століття Володимира Гнатюка (1871-1926), незмінного секретаря Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, яке радянська влада у 1939 році ліквідувала, як „буржуазно-націоналістичну” організацію, а за „українських буржуазних націоналістів” означила не лише його голову Михайла Грушевського, але й Володимира Гнатюка. Щоправда, В. Гнатюк помер у 1926 році, будучи академіком Всеукраїнської академії наук у Києві, і це було головною причиною того, що в середині 60-х років він опинився серед перших реабілітованих українських вчених, до цього засуджених радянською владою на „політичне небуття”. Саме тоді я був аспірантом Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, очолюваного Максимом Рильським.


Оскільки діяльність В. Гнатюка від самого початку була спрямована на дослідження фольклору „Угорської Русі”, тобто Закарпаття, куди він на зламі ХІХ і ХХ століть їздив п’ять разів і зібрав колосальний матеріал (Гнатюк В. Етнографічні матеріали з Угорської Русі. Т. 1-6. – Львів, 1898-1911 та майже сотня інших публікацій. (Див. Мушинка М. Бібліографія праць Володимира Гнатюка про „Угорську Русь” // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Т. 3. – Пряшів, 1967. – С. 215-220), а потім усе життя підтримував інтенсивні зв’язки з чехами і словаками, керівництво Інституту запропонувало мені тему кандидатської дисертації – „Володимир Гнатюк і Закарпаття та його зв’язки з чехами та словаками”. Я охоче погодився, так як багато знав про В. Гнатюка із лекцій свого празького професора Івана Панькевича та з праць самого В. Гнатюка в Слов’янській бібліотеці у Празі, які там, на відміну від України, не тримали у спецфондах, доступних лише номенклатурним кадрам, а в загальних – де кожен мав змогу із ними працювати. Про В. Гнатюка я згодом написав й успішно захистив не лише кандидатську (в Празі; Мушинка М. Володимир Гнатюк – дослідник фольклору Закарпаття // Записки НТШ. – Т. 190. – Париж, Мюнхен, 1975. – 116 с.), але й докторську дисертацію (в Києві; Мушинка М. Фольклорист Володимир Гнатюк і його місце в українській науці та культурі. Дисертація на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук у формі наукової доповіді. Офіційні опоненти Ю.Г. Гошко, О.В. Мишанич, Ф. П. Погребенник. – Київ, 1992. – 33 с. [Автореферат]), та опублікував понад сім десятків інших праць, у тому числі вісім окремих видань – монографій, збірників та брошур (Бібліографія праць Миколи Мушинки про Володимира Гнатюка // Мушинка М. Володимир Гнатюк. Життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства. Видання друге, доповнене та перероблене. – Тернопіль, 2012. – С. 355-362. [76 позицій]).
Пізніше я кілька разів відвідав дочку В. Гнатюка Олександру в Парижі (Франція) та зав’язав стосунки з його внучками: Лолою Ґордесманн в Гамбурзі (Німеччина), Раєю Лисициною в Москві та трьома внуками в Тамбові (Росія). Від них я отримав дальші цінні матеріали.
Я. Ш.: На основі яких матеріалів ти писав праці про В. Гнатюка?
М. М.: Передусім, я уклав бібліографію праць В. Гнатюка, яка охоплювала понад 1300 позицій, у тому числі 119 його праць про Закарпатську Україну, Пряшівщину, русинів Воєводини та Банату (Бібліографія праць Володимира Гнатюка про „Угорську Русь” // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику / Упор. та ред. М. Мушинка. – Пряшів, 1967. – Т. 3. – С. 215-220.; Володимир Гнатюк. Бібліографія друкованих праць / Уклав М. Мушинка. – Едмонтон (Канада): Канадський Інститут українських студій. Серія довідників. № 15. – 1967. – 148 с. [1 340 позицій]). Кожну з них я прочитав і зробив із них витяги. Окрім того, в Науковій бібліотеці ім. Стефаника у Львові я відшукав його кореспонденцію з кількома сотнями людей. Це листування вивело мене на слід особистого архіву В. Гнатюка, що знаходився в руках одного з його родичів – шваґра Івана Андрійовича Боднаря. Про цей архів до того часу ніхто з дослідників не знав.
До Львова я вперше прибув восени 1964 року з добіркою пряшівських українських книжок і друкарськими відбитками першого тому „Наукового збірника Музею української культури у Свиднику”, який готувався до друку під моєю редакцією (Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. № 1. / Упорядкував та підготував до друку М. Мушинка. – Пряшів, 1965. – Т. 1. – 320 с. [Присвячений мовознавцеві із Пчолинного Василю Латті]) та листом від дирекції Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР Олександра Дея, адресованим дирекції Державної наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, де була зазначена назва моєї кандидатської дисертації і прохання „всебічно виходити назустріч чехословацькому аспірантові”. Директор бібліотеки Євген Маркович Іванців (дуже порядна і чесна людина) завів мене в її запасник (розташований у колишньому польському костелі), де на полицях, заповнених знизу до верху, знаходилися сотні тисяч примірників видань Наукового товариства ім. Шевченка. У багатьох із них були праці В. Гнатюка. „Вибирайте, що вам потрібно. Це буде наш подарунок Вашому науково-дослідному кабінетові україністики”, – сказав він і залишив мене у костелі разом із технічним працівником бібліотеки. Ми працювали два дні і відібрали 740 книжок-видань НТШ („Записки НТШ”, „Етнографічний збірник”, „Хроніка НТШ”, „Літературно-науковий вісник”, „Літературно-наукова бібліотека” тощо). Все це працівники бібліотеки запакували в дерев’яні ящики і з відповідними документами (списками, ухваленими цензурою для митниці; Із колекції видань НТШ львівська цензура вилучила кільканадцять книжок, переважно, праць Михайла Грушевського. У грудні 1965 року я спробував перевезти їх через кордон у ручному багажі, на жаль, безуспішно. При „митному“ контролі мені їх було вилучено разом із матеріалами „самвидаву“) залізницею відправили до Пряшева. Це було основне джерело моїх подальших досліджень (Коли я розповів директору Музею української культури у Свиднику Івану Чабиняку, яке величезне книжкове багатство знаходиться у фондах Наукової бібліотеки ім. Стефаника у Львові, він написав туди офіційного листа, який я під час чергового приїзду до Львова особисто вручив Євгену Марковичу. Той на його основі надіслав у Свидник понад чотириста видань НТШ).
"Охоронці" частини архіву В. Гнатюка
К. Смольська, І. Боднар та М. Мушинка
Я. Ш.: Із твоїх праць мені відомо, що ти відродив для науки і суспільства не лише постать Володимира Гнатюка, але й членів його сім’ї. Будь ласка, розкажи про них.
М. М.: Я вже говорив, що під час написання дисертації про В. Гнатюка значну допомогу мені надала його дочка Олександра Гнатюк, у заміжжі Піснячевська (1898-1991). З нею я почав листуватися влітку 1965 року, а потім кілька разів відвідав її в Парижі. Вона закінчила медичний факультет Карлового університету, однак доктором медицини (MUDr.) не стала. В Парижі вийшла заміж за свого земляка Дмитра Піснячевського (1898-1966) і працювала у фірмі з виробництва парфумів. Брала активну участь у діяльності української громади Парижа, зокрема в українському жіночому русі, та в колі членів Наукового товариства ім. Шевченка (В. Кубійович, А. Жуковський, С. Янів та інші). Найціннішою частиною її сімейного архіву були листи В. Гнатюка до неї та інших членів сім’ї з першої половини 20-х років (біля двох сотень). Вона їх мені показала, однак не дала, мовляв, мусить їх спочатку сама прочитати, чи нема в них якогось компромату.
Я зв’язав Олександру Гнатюк із майбутнім директором новозаснованого Меморіального музею В. Гнатюка у Велесневі Остапом Черемшинським, який розпочав із нею інтенсивне листування. Десь наприкінці 70-х років він за великі гроші купив в „Інтуристі” путівку до Парижу і в перший же день домовився про зустріч із нею перед готелем, в якому мешкала їх група. Вона на зустріч охоче приїхала. Черемшинський представив її членам групи як дочку покійного „академіка АН УРСР” В. Гнатюка і запропонував їй на пам’ять сфотографуватися разом з групою на фоні автобуса радянського „Інтуриста”. Коли всі готувалися до зйомки, вона несподівано зникла і Черемшинський її більше не бачив. Всі його старання зустрітися з нею виявилися марними. Черемшинський повернувся в Україну ні з чим.
.jpg)
у сквері Т. Шевченка в Парижі, 1981 р.
Олександра Гнатюк відмовилася і від зустрічі з працівниками радянського посольства в Парижі, а на їх телефонне звернення не дуже чемно відповіла, що всі вони є агентами КДБ, які в Радянському Союзі вбили її рідного брата Юрія, а зараз хочуть вбити і її. Вона категорично не бажала зустрічатися з будь-яким громадянином Радянського Союзу, а єдиною людиною із „радянського блоку”, до якої вона має повну довіру, є Микола Мушинка із Пряшева. „Йому я охоча передати матеріали, які залишилися в мене зі спадщини мого батька”, – заявила вона наприкінці розмови і поклала слухавку.
Я тоді працював кочегаром на одній із пряшівських кочегарок, оскільки був позбавлений права займати будь-яку посаду в „духовній сфері”, права публікуватися і права виїзду за кордон. Всі мої звернення щодо повернення закордонного паспорта були відхилені. Я був немало здивований, коли у кочегарці мене відвідали двоє працівників чехословацької безпеки – ŠtB (яка тісно співпрацювала з радянським КДБ) і самі запропонували мені подорож у Париж, мовляв дочка „радянського академіка” лише мені охоча передати матеріали свого батька. Я, зрозуміло, погодився, і пообіцяв передати здобуті матеріали в Музей В. Гнатюка у Велесневі.
Пані Олександра дуже щиро прийняла мене влітку 1981 року, однак листів мені і цього разу не дала. Мовляв, ще не встигла їх прочитати до кінця. Зате вона дала мені деякі інші матеріали із сімейного архіву, які я передав у Велесневський меморіальний музей Володимира Гнатюка. У той час у неї вже була сильна манія переслідування. На моє запитання, чому вона відмовилася від зустрічі з О. Черемшинським, відповіла: „Вони (органи КДБ – М.М.) під виглядом фотографування хотіли мене увіпхати в автобус „Інтуриста” і вивезти в Радянський Союз”.
Після кількох днів Олександра Володимирівна „замовила” в мене написання вичерпної монографії про її батька і перед свідками обіцяла профінансувати видання. Результатом замовлення була моя монографія „Володимир Гнатюк”, видання якої вона і справді профінансувала. За одержаний від неї гонорар я купив у Парижі кінокамеру, за яку чехословацькі митні органи здерли з мене мито, яке перевищувало мій місячний заробіток.
З колекції Миколи Мушинки
Я. Ш.: А обіцяних листів батька ти від неї так і не отримав?
М. М.: Отримав, але вже після її смерті, про що розповім пізніше. Справа в тому, що пані Олександра останні шість років прожила у психіатричній лікарні та була позбавлена правоздатності. За цей час психлікарня використала всі її немалі фінансові заощадження. Поховали дочку В. Гнатюка на цвинтарі в Сарселі, поряд з іншими членами НТШ. Оскільки дітей у неї не було (сестра Ірина померла, а брат Юрій пропав без вісти в радянському ГУЛАГу), единим спадкоємцем усього її майна (т. зв. універсальним спадкоємцем) стала племінниця Лола Ґордесманн (дочка сестри Ірини), та і вона довго відмовлялася віддати мені листи В. Гнатюка.
Я. Ш.: Якою була доля твоєї паризької книги про Володимира Гнатюка?
М. М.: Моя 332-сторінкова монографія „Володимир Гнатюк. Життя і його діяльність в галузі фольклористики і літературознавства та мовознавства”, написана на замовлення Олександри Гнатюк-Піснячевської (і на її кошти), вийшла друком у 1987 році в Парижі як 207-ий том „Записок НТШ”. Згідно з договором я мав безкоштовно одержати 25 авторських примірників книжки. Дирекція НТШ запитала мене, на яку адресу мають надіслати належні мені примірники. Я знав, що жоден примірник в умовах тодішнього тоталітарного режиму до мене не потрапить, тому попросив дирекцію надіслати їх у наукові бібліотеки України, сподіваючись, що там вони потраплять у секретні спецфонди, які колись буде розсекречено.
Однак усі вони застрягли у Москві, де їх мали знищити. Та один екземпляр якимось чудом потрапив до рук Ради Гнатюк – наукової працівниці Інституту математики АН СРСР у Москві. З нього вона довідалася, що її батько Юрій Володимирович Гнатюк (1900-1961) не був червоноармійцем, який героїчною смертю загинув у „Великій вітчизняній”, як твердила їй мати-росіянка, яка після арешту чоловіка у 1933 році розлучилася з ним, аби не бути „членом сім’ї ворога народу”. Після закінчення Гірничої академії в м. Пржібрам (Чехія) у 1925 р. Юрій виїхав у Харків, де став директором заводу, в 1933 р. був засуджений до п’яти років ув’язнення, а в 1937 р. – на довічне заслання. У цій книзі я навів точну дату його народження і навіть фотографію, так що сумнівів бути не могло.
Дочка Ради Гнатюк Марина Лисицина зайнялася офіційним розшуком свого діда і з’ясувала, що він, після відбуття п’ятирічного покарання в таборах ГУЛАГу на Колимі, був засуджений на довічне заслання у Тамбовській області Російської федерації без права виїзду. Там одружився із молодшою на 25 років українкою (теж виселенкою) і мав із нею трьох синів.
Я почав листуватися З Радою, Мариною та синами Гнатюка і в 1991 році (вже після своєї політичної реабілітації) запросив їх до Львова на святкування 120-ліття з дня народження Володимира Гнатюка.
Я. Ш.: Це справді зворушлива історія, яка б могла стати сценарієм для пригодницьго фільму. Однак ти ще не сказав як до тебе потрапили листи В. Гнатюка.
М. М.: Як я вже згадував, універсальним спадкоємцем Олександри Гнатюк-Піснячевської стала її племінниця Лола Ґордесманн із Гамбурґа (дочка сестри Ірини та Василя Косаренка-Косаревича (1891-1964) – українського публіциста, дипломната та громадського діяча), яку я особисто знав від 1981 року. Вона не була проти передати листування мені, однак, оскільки вона не вміла читати кирилицею (виховувалася в німецьких школах), мені довелось найняти людину, яка прочитала їй ці листи. Переконавшись, що в них немає жодного „компромату”, вона надіслала їх мені, а я всі 186 листів (серед яких були й листи матері Олени до дітей) передав Державному архіву Тернопільської області. Там їх переписали на машинці і надіслали мені машинопис разом із фотокопіями оригіналів для їх підготовки до друку.
На жаль, через надмірну завантаженість іншими справами я так і не приступив до їх упорядкування та підготовки до друку. А з огляду на свій вік, напевно вже не виконаю первісний задум. Я був би радий, якби цією справою зайнявся хтось із молодших науковців. Йому я охочий передати усі наявні в мене матеріали і навіть бути консультантом при їх підготовці до друку, бо це надзвичайно важливе листування, яке представить В. Гнатюка не лише як визначного вченого, але й як зразкового батька, який у неймовірно важких умовах робив усе, аби його діти здобули вищу освіту саме у Чехословаччині, куди були адресовані майже усі його листи…